Воно ходить легко, мов тінь забутої пісні,
Ступає по черепиці, що зітхає від часу.
Його ноги – мов холод від думок,
Що не дають заснути.
А подих – як шелест сторінок,
Які хтось перегортає в кімнаті, де нікого.
Безсоння не має обличчя,
Лише погляд без зіниць,
Що заглядає в усі вікна
З надією, що хтось ще не спить.
Йому не самотньо,
В кожному домі є хтось,
Хто прокидається вночі
І не знає чому.
Воно не говорить –
Тільки зупиняється на мить,
Над вікном, де ти лежиш
З розплющеними очима,
І кладе тобі на серце палець.
– Ш-ш-ш…
Спи. Я постою ще трохи.