Blog

Шепіт дощу на затертому склі –
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.

О, дотик долонь… туманне «колись»,
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.

Годі розмов. Тільки блідість і сум.
Аркуш від часу давно вже змарнів.
Біль переходить у лагідний шум –
Вицвілий образ із минулих життів.

Всесвіт – ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому – луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.

Музика – вище. А решта – пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.

Кімната стислась. Вужча за зіницю.
В кутку пульсує залякана луна.
А Світло б’є, мов лезо крізь темницю,
І розпадається на атоми стіна.

Він увійшов. Не ангел – щільність чиста,
Що рве застиглий простір, наче шовк.
Присутність – невагома й промениста,
Від неї всесвіт трепетно замовк.

Ось мить зачаття! Дике і безкрає,
Чому не знайдеш назви чи межі,
У крихкість плоті входить і вростає,
Гостріше за холодні міражі.

Вона приймає. Виходу нема.
Вагітна Світом, що іще не став.
Лягла на плечі незворотна тьма,
Тягар обрання.… Бог не запитав.

Він просто Є. Вона Його несе –
Своє Майбутнє, що зруйнує все.

Садок уночі вдягнув срібний іній,
Кроків лунає кришталевий скрип.
Вікна жовтіють у лагідній сині –
Сяйва ясного живий смолоскип.

Сніг із плечей опада на граніт,
Відчинені двері у затишний дім.
Зимної втоми холодний магніт
Гасне у спокої, рідному всім.

Розлив аромат золотий мандарин,
Лампа настільна – мій сонячний птах.
В палітурках застигла історія див,
У поросі часу і зоряних снах.

Горнятко кави зігріло долоні,
Світ зупинився на книжній межі.
Любо спочити в вечірнім полоні,
Плекаючи сповідь своєї душі.

Засуджений до волі. Смертний привілей.
Під небом олов’яним змиваються фарби,
Ми – в’язні власних марень і тісних галерей,
Де час догриз надію, наче окислі скарби.

Буття – липка багнюка. Повзе по голій шкірі.
Тиснуть речі навалом, потворні і тупі.
Поглинув мотлох простір у затхлому ефірі,
мов мухи у сиропі – безкрилі і сліпі.

Скляне незриме око – мовчазний конвоїр.
Карбує кожен жест на сталевій гільйотині.
У дзеркалі – нікого. Тільки зблідлий зір
Шукає давній фантом у стужій глибині.

Безлюдний горизонт. Брак світла і тепла.
Без Бога й режисера – обірваний політ.
Відчужений, нічийний… У епіцентрі зла –
Сам кат собі, і сам – увесь згаслий світ.

Геть кволе співчуття! Цей холод – вища гідність.
П’ю чорну порожнечу, як келих полину.
Зник останній сенс, замовкла благодійність –
Розчинюсь самотньо в ніч. Я вибрав цю вину.

Не клич «тепер». Не втримати в долонях
Ріки, що розмивають власні рубежі.
Завіти гаснуть у тривких безсоннях,
Де давній лад зрікається межі.

Крок у прибій – і хвиля плине інша.
Ввійшов удруге – іншим проминув.
Нас течія несе – сліпа і грішна –
В безодню тих, хто берег свій збагнув.

Дивись у зеніт! Там блискавка лютує.
Стерном сталевим крутить небосхил.
В її нутрі гартується й пульсує
Все те, на що раніше бракло сил.

Був Бог вогнем – став порохом в скляному
Годиннику зруйнованих святинь,
Щоб спалахнути в кожному земному,
Спаливши часу застарілу тінь.

Тут день – як зріз. Життя – коротка мить,
Плацдарм душі, розірваний і стертий,
Де в кожній жилі вектор твій горить,
А битва – єдиний щит супроти смерті.

Напнутий лук – то злагода таємна,
Стріла і злет – єдине полотно.
Буття – іскра, зухвала і даремна,
Яка у Вічність прошиває дно.

Палай! Бо мир – то пліснява й занепад.
Стань попелом, що вкрав вогонь богів.
У цій ріці немає «крок назад»,
Лиш рев стихій і золотистий гнів.

Я спала, але у сні не зникла. Я усвідомлювала себе не як тіло й не як особистість, а як сутність. Це не був простір і не був час. Радше – чисте буття, темрява без страху, відсутність світла, у якій не було браку.

У цій безформній присутності я відчула тепло надзвичайної щільності в самому центрі себе – у ядрі, у джерелі, яке не має назви. Це тепло було любов’ю, але не почуттям. Воно не виникало й не зникало, не мало початку й кінця. Це був стан абсолютного переповнення.

Любов не була спрямована назовні й ні до чого не прагнула. Вона просто була – і з надлишку виливалась із мого центру в темряву навколо, не змінюючи себе. Цей стан хочеться назвати абсолютним Еросом – не як бажанням, а як саморухом буття, як повнотою, що не потребує об’єкта.

Після пробудження я відчула всередині себе присутність. Ніби щось залишило слід – або ж ніколи не полишало мене й лише дало себе впізнати. Це було не вторгнення і не інший хтось, а тиха, щільна близькість, що не потребує образу.

Це вже другий подібний досвід у моєму житті. За станом він близький до екстазису, але іншої природи. Тут не було виходу за межі – лише перебування в центрі. Не руху, а збігу. Не події, а істини.

18:00

Під кронами олив, де ніч – глуха тюрма,
Він никне до землі, благаючи про Слово.
Та купол – ржава мідь, а світ – чумна зима,
Де жорна долі труть людські кістки суворо.

«Мій Отче, – крізь оскал, – розбий свою печать!
Дай знак – чи не дарма ці муки й тортури!»
Лиш зорі – більма згаслих – вирвано мовчать,
Стерв’ятник-вітер рве плоть і старі мури.

Перед очима – ланцюги, цвяхи і розп’яття,
Механіку страждань, що вимислив Творець.
Немає тут жалю, ні краплі співчуття –
І на чолі застиг пітьми терновий вінець.

Земля – гнилий ковчег, покинутий в порту,
Без весел і керма пливе у прірву неозору.
Бог-Архітектор кинув людство в самоту,
Лишивши тільки пустку власного собору.

Звелася бліда постать. В зіницях – сталь і лід.
До неба-палача підніс свій погляд гордий.
Розвіявся в пітьмі останній віри міт,
Коли на крик живих не прийде відгук жодний.

“Навіщо вам мій гріх? Весь зрадницький фінал?
Невже ефірний трон – лише облудна яма?”
Хрест прийнято крізь біль – кривавий ритуал,
Де Вишній – кам’яний, а плоть – відкрита рана.

Хай буде так! Раз Деспот не чує благань,
Якщо Його закон – цей холод потойбічний,
Понівечений дух піде без вагань,
Стигматами увись – величний і трагічний.

Бо краще стліти в прах, ніж славити Тирана,
Зійти у небуття, не знаючи оков,
Забути про любов, де вистигла омана
Від Того, хто не чув ніколи молитов.

Мораль – це сукня, що не до лиця,
Тісна, нудна і вицвіла давно.
Навіщо слухать втомного жерця,
Коли іскриться в келиху вино?

Ми прагнем неба, сидячи в багні,
Та страх спокуси – гірший за порок.
Найкращі сни – відверті та палкі,
Де кожен жест – у невідоме крок.

Боротися? Яка безглузда гра!
Це тільки труїть наш тендітний дух.
Душа, що від жадання не згора,
Втрачає колір і стає як пух.

Чим дужче ви відштовхуєте тінь,
Тим ближче підійде вона вночі.
У лабіринтах власних сновидінь
Від порятунку спалено ключі.

Єдиний шлях примару подолати –
Віддатись їй без зайвих молитов.
Секрети світу прагну розгадати
Крізь смак плодів, що обіцяють кров.

Вкусити гріх, як спілий апельсин,
І випити цю розкіш до кінця.
Лиш той є вільним, хто серед руїн
Зберіг оскал зухвалого лиця.

Нехай святоші моляться в кутку –
Ми перетворим дні у гострий твір.
В цім вишуканім, дикім квітнику
Лиш Екстаз – наш істинний кумир.

Над містом – сажа. Небо – вогкий склеп,
Зірки гниють у фосфорній імлі.
Вкрив попіл скам’янілий, мертвий степ –
Роздерті груди хворої землі.

За склом холодна виразка згаса,
Ревуть провалля, рушаться мости,
І час – поранений – стікає по спині,
Вшиває ніжність у рубці пітьми.

В обіймах, стиснутих у домовині,
Де кожна вена – ржавий, гострий дріт.
У цій судомі, в нищівній хвилині
Ковтаєм відчаю солоний піт.

Пульсує в скронях тяжкий метроном,
Карбує ритм – всесвіту фінал.
Коли за тлінним, вицвілим вікном
Встає застиглої смерті трибунал.

В хребти в’їдається бетонний мур,
Шукаєм вихід у сплетінні рук,
Навколо – тисячі сліпих тортур,
І кожен стогін – металевий звук.

Твої зіниці – дві порожні зали,
В них гаснуть свічі спогадів і мрій;
Ми до нестями плоть свою терзали,
Щоб вбити відгомін чужих стихій.

Світ розпадається на прах і дим,
Залізо кришиться під гнітом ночі,
Завмерли двоє у герці німім,
Хто ми? Чи ще лишилися людьми?

Ні, ми – звірина, притиснута до краю,
Втискаєм страх у глибину кісток.
Твій серця стук – єдине, що тримаю
Серед руїн і крижаних думок.

Останній такт. Коротка, хрипла мить.
Годинник космосу сповільнив хід.
В обіймах цих – одне на двох болить,
І тисне в ребра крижаний граніт.

Дві краплі ртуті в жорнах небуття,
У сплеті нервів – намір задихнутись.
Лише цей спазм – усе земне життя
Застигле в горлі спробою прокинутись.

Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти – та любов, яку я в думці розіп’яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.

П’єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи – безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.

Яка ти гарна – та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю…
Душа із плоттю так і не злилася –
У шві розриву я, жива, стою.

Дві фікції. У сутінках застиглі
На грані лез, між мертвих сторінок.
Ми по спіралях до нестями бігли,
Боячись зробити цей останній крок.

Приймаю пустку – вишукану й гостру,
Сріблистий іній на твоїх вустах.
Ти – ідеал. Моя примарна сестро,
Ти – мій жаданий і величний крах.

Не кличмо Муз. Згадаймо тільки мить: над безладом Хаос – сліпий, розтерзаний і дикий – у лоні ночі вічно воював: безформна маса без очей і меж.

З’явився Дух. Гніт порожнеч і океан тіней… Знялися крила. Почуй: у вищих сферах, де престоли з чистих еманацій чекали знаку – Бог перекинув ваги. На першій шальці – Вічність і Число. На другій – попіл чорного ніщо.

Безодня здригнулась. Вирваною раною роззявилась прірва, вчепившись кігтями пітьми у свіжі грані буття. Перша Зоря вибухнула первісним криком, випалюючи на обличчі порожнечі нестерпний шрам. Бунт світла проти вічного сну – анатомічний розрив живої тканини.

І Слово вдарило! Мов обвал скляних небес, розверзлася пітьма. У вихрі матерії, де плоть трощила суть свою і кров, а атоми злипались у смертельних обіймах – постав Кристал. То був не промінь – то був спазм Любові, що згустком пломені в ядрі світу зупинив розпад.

Перша із зірок! Око Деміурга, що розітнуло ефір навпіл. Сріблисті хори, осліплі від сяйва, закрили лики й захлинулися псалмом: “Початок! Осново Сфер! О Світло без кінця!”

Так коло закрутилось. Перший рух вирвав Час із небуття. Прірва відступила, зґвалтована величчю вогню. А вгорі, де промінь споглядання ріже вись, засяла нерухома і свята – Геометрія Вічного Порядку.

Папір – це шкіра, пристрасна і спрагла,
Відкритою відсутністю застигла.
В прожилках б’ється пульс, горять слова,
Та пальці чують: ця площина – жива.

Торкнуся обережно полотна,
Відчую трепет, гострий і тривожний.
Це не листок – безодня осяйна,
Де кожен порух – чистий і побожний.

Перо – відкритий нерв – впивається у плоть,
Лишаючи на пам’ять чорні шрами.
Цей біль терпкий не перебороть –
Він крізь пергамент пророста рядками.

Ми б’ємося в один шалений ритм,
П’ємо на двох і сповідь, і провину.
Допоки аркуш – живий лабіринт,
Я кров’ю змісту йду в його глибину.

Чорнявий шовк волосся – прірва ніч,
Смарагди очей – темна глибина,
Солодка в них отрута і вина,
Що гасить розум блиском білих свіч.

Небесний зір твій – неминучий клич,
Де в самоті лишаюся одна.
Чому ж душа, до болю осяйна,
Плете з цих мук – вузли із протиріч?

У серці – лід, а в жилах – вічний жар,
Горю й холону, вбита без меча,
Бо Ти – мій рай і мій навмисний крах.

О, полон цей – мій найсвятіший дар!
Нехай мій дух, від захвату п’янкий,
Згорає в цих безжальних путах-снах.

Сніги лягли на мармурові плити,
Де морок залів – ніби знак скупий.
У крижаних обіймах сплять томи,
Вповиті срібним маревом зими.

Застигла в пергаментах мова латини –
Карбований крок у засніжений сад.
Там кожен рядок – скляний водоспад,
Що спить посеред мертвої долини.

Та десь здаля, крізь портики й колони,
Бринить струна – то ліра золота,
Співає про вогонь, що вкрив ікони,
Та никне слово на блідих вустах…

І аристократизм холодної готики
Вкриває сріблом завмерлі літа.

Крізь пил завіс, крізь оксамит старий,
чуже обличчя допиває роль.
Мій жест – надламаний, навік змарнілий,
під гримом схований запеклий біль.

Я – у партері, в темряві густій,
глядач, що загубився між рядами.
Дивлюсь на сцену – на фальшивий стрій,
де вихід щільно зачинили перед нами.

Мене ліпили пальці випадкові,
кроїли з вигадок, обрізків та жадань.
Я – манекен, покинутий у слові,
у безвість вицвілих, марних сподівань.

Я – лиш пробіл, роззявлене провалля
між тою, ким марилось бути уві сні,
і лялькою, що зібрана сьогодні
руками тих, хто став чужий мені.

Між тим, чим серце прагнуло світити –
тим чистим сяйвом, що не знає меж –
і цим фантомом, що з тліну витий
посеред площ та паперових веж.

Одна лиш пауза, застигла між двома,
непізнана, самотня в кожній драмі.
Навколо стін – безжалісна тюрма,
де світ розчинено у цій химерній рамі.

Немає «Я». Лиш мерехтить екран.
Вповзає в легені сизий, терпкий дим,
щоб стерти контур, і подобу, й план –
назавжди ставши попелом глухим.

«Шевченко 2077 чи Космічна Гайдамаччина»

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!
Нащо стали на Марсі ви червоними пісками?
Чом вас вітер не розвіяв в порожнечі синій?
Чом не впали ви росою в рідній Україні?

Крізь скло дивлюсь – нема Дніпра, ні верб, ні поля,
Тільки іржа, тільки пісок та залізна доля.
А там, угорі, між зірками – мій Дніпро синіє,
Як та стрічка, що у Бога в косах променіє.

Зостався він на тім небі, де зоря вечірня,
А я тут п’ю кисень сухий, мов полинне зілля.
Не плугом я, а заступом, важким та залізним,
Рию скалу цю холодну, чужу та неприязну.

Ми тут сієм не пшеницю – сіємо надію,
Щоб проросла крізь каміння, крізь люту завію.
І хоч сонце тут маленьке, наче мідний шеляг,
Та я бачу в кожнім кратері рідний, синій берег.

Ори, сину! Ори, брате! На червонім полі
Ми будуєм нове небо і для нашої волі.
Бо настане день останній – розпадуться пута,
І пустеля ця іржава, кров’ю не полита,

Скине маску, наче ворог, і зазеленіє,
І дитина під куполом вголос засміється!
І на оновленій планеті ворога не буде,
Ані пана, ні раба не побачать люди.

А буде син, і буде мати, і життя – як море,
І козацька наша пісня розірве це горе!
Ми збудуєм нову Січ між кратерів і пилу,
Щоб і Марс червоноликий став нам за могилу, –

Та не ту, що душить дух, а ту, що підносить
Аж до Бога, що для нас волі нині просить!

Завжди була мені ця круча люба
І цей паркан старий, що закриває
Від моїх очей останній пруг земний.

Та сидячи ось тут, я уявляю за ним –
безкрайні простори й простори,
І німоту, незнану для людей,
І глибину, де серце замирає
У дикім трепеті. А коли вітер
Зашелестить у листі цих дерев,
Я голос цей, миттєвий і крихкий,
Рівняю з вічним мороком пустель.
І тоне в них усе моє буття –
В цій безодні я віддаюся спокою,
Бо п’янка мені це кораблетроща.

Природо… навіщо ж ти,
нещадна мачухо, запекла,
Дала нам серце, повне сподівань,
Аби пізніше висміяти жорстко
Кожну сльозу і кожен наш порив?

Дивлюсь на зорі – далекі і ясні,
Вони горять у крижаній гордині,
Байдужі до скорбот моїх малих,
До воєн, до держав, що прахом стануть,
До всього, що ми звемо «славний шлях».

Ми – тільки тіні, привиди хвилинні,
Чиї ілюзії розбились об граніт
Твоєї вічної, німої самоти.

Ти тчеш життя, щоб знову розірвати.
Ти нищиш нас, не знаючи жалю.
У хаосі світів, що йдуть по колу.
Людина – лише іскра, що згасає,
Не залишивши в пам’яті небес
Ні звуку, ні зітхання, ні сліда.

(Джон Донн / Переспів у сутінках)

О Смерте, не пишайся! Хоч віки
тебе зовуть всесильною – затям:
ти не така. Твої бліді руки
не накладуть кайдани на життя.

Ті, кого ти у розпачі двобою
звалила в прах – не вмерли, бідна ти!
Їм не судилось стати лиш тобою,
у тлінь твою повік їм не увійти.

Ти – раб недуг, і фатуму, і воєн,
твій дім – в’язниця, де панує тління.
Служниця деспотів, чий дух неспокоєм
тебе вживає, як отруйний сад.

Маковий сік чи чари сну глибокого
дарують спокій краще, ніж твій гніт.
Навіщо ж пнешся? Після сну короткого
ми прокинемось у надзоряний світ.

Один лиш подих – і розквітне вись,
де Смерті вже нема. Смерть, вмри і не дивись!

Розкрий свої долоні.
Відчуй вагу атомів, що зібралися разом на одну коротку мить, аби назвати себе людиною.

Це не просто плоть. Це остиглий попіл наднових. Це залізо твого гемоглобіну, що колись пульсувало в розпеченому ядрі зорі – її вже немає, але вона продовжує текти твоїми венами.
У кожному ядрі твоєї клітини записана партитура Великого вибуху.

Кальцій у твоїх кістках – це уламки планет, що оберталися навколо сонць, чиїх імен не знайде жоден телескоп. Але ти носиш їхнє світло в собі, як таємний літопис.

Ми не стоїмо на землі. Ми летимо крізь абсолютний вакуум, вчепившись за цю блакитну піщинку, що несеться в танці гравітації. Те, що ми звемо тишею – це лише глибокий вдих порожнечі перед черговим народженням світів.

Коли ти заплющуєш очі, ти бачиш не темряву. Ти бачиш простір, де зникає межа між «я» та «іншим». Твій подих – це обмін речовиною з Вічністю. Твоя думка – це електричний імпульс, ідентичний до спалаху пульсара на іншому боці галактики.

Любов – це не просто почуття. Це фундаментальна сила, подібна до магнетизму. Вона змушує частинки шукати одна одну в порожнечі – це впізнавання спільних коренів у хаосі випадкових зустрічей.

Я не гість у цьому Всесвіті. Я – це спосіб, у який космос нарешті зміг подивитися на самого себе. Я – його очі, його нервові закінчення, його здатність відчувати захват перед власною нескінченністю.

Бути тут – це вже означає бути всім.

Ліловий лепет… срібний перелив…
У блідо-блакитних венах кам’яних
Пульсує місто – велетень, що снив
Про шепіт таємниць, іще німих.

Скляніє сон. У дзеркалах вітрин –
Сталевий відблиск тихого небуття.
Лілових тіней – танець балерин
Снують свій ритм… невловне відчуття.

Дивись: крізь дим, крізь лілії вогнів,
Вона іде – чи тільки крихкий вдих?
Напівпрозорий шлейф її років
Зникає в лабіринтах мовчазних.

Ліловий плащ… не крок, а лише звук.
Перлова маска… погляд – як кришталь.
Це місто дихає – крізь тисячі розлук,
Ховаючи свій приспаний жаль.

Блідо-блакитне… срібне… і німе.
Невже це постать? Чи химерна гра?
Сутінь бере – і сутінь забере
Все те, чому не знайдено ім’я.

О, дивна млосність! О, безтямна жадоба!
Зійди, мій Боже, в цей нікчемний попіл,
Хай Твій вогонь, що не шукає меж,
В мені розпалить тисячу пожеж!

Моя душа – як лілія в горнилі,
Де пелюстки, від світла вже безсилі,
Стають промінням, золотим і ярим,
І кожна жилка – дотиком захланним.

Поглянь, коханий: ці троянди ран –
То не розрізи, це живий фонтан!
То не рубіни крові – то уста,
Що прагнуть Твого білого перста.

О, солод солі! О, медова рана!
Вона – як кубок, небом п’яна,
Де тече любов, червона і густа,
Щоб омити Твої рани й хреста.

Пий мої сльози! Хай вони, як перли,
В Твоєму морі радості померли.
Даруй мені Свій поцілунок-ніж,
В полоні світла розчинись скоріш!

Я тану, як сніги під літнім зором,
Забувши сором перед вічним хором.
О, смерте ласкава! О, вбивство прекрасне!
Де дух вмирає – там він і воскресне.

Розлийся в серці пурпуром вина,
Де кожна крапля – милості безодня!
Я – Твій квітник, я – Твій палкий вівтар,
Де кров і лілії – Твій найвищий дар.

Гори в мені! Світи! Цілуй мій прах,
Допоки світ не згине у Твоїх очах!

Геть лаври спокою – то омана,
Застиглий відблиск мерзлоти.
Веде вперед жарина невблаганна
Крізь попіл літ у зоряні світи.

Світло і тьма зійшлися у двобої
На кожнім зламі прожитого дня.
Тут – поле битви, і вівтар, і шлях,
Де істина зростає з каяття.

О Всесвіте – ти книга без початку,
Де кожна зірка – літера жива.
П’ю досвід твій до дна, без залишку,
Та відповідь – лише нові слова.

Що є тріумф? Лиш мить самообману,
Коли душа сказала: «Досить. Стій».
Бо дух, упавши в тінь свою підвладну,
Втрачає небо і згасає в ній.

Лише в труді – не у сліпій покорі –
Звучить відлуння вищої мети.
Рука, що творить, будує стрімкі сходи
Від «я тепер» до «того, ким прийти».

Хай ніч сміється з впевненого кроку,
Хай пустка сіє холод у крові –
Тримає рух незриму рівновагу…
Цей шлях дорожчий за лестивий спів.

І якщо пасти – то не в забуття,
А в глибину, де знову прорости.
Безкрайній пошук – форма для буття,
А спрага світла – доказ боротьби.

Хай праця стане істинним спасінням,
А сумнів – тінню, що гартує день.
Бо Дух людський не знає примирення:
Він вічно йде – і в цьому вищий сенс.

О Музо, що водиш зоряні колісниці крізь морок ночі,
надихни мене оспівати повернення мужнього сина,
що довго блукав між залізних бур і кам’яних доріг війни.

Співай про стійкого пілігрима, що бачив міста, зруйновані полум’ям, і поля, де вітер змішує пам’ять із попелом.
Співай про того, хто ніс у грудях невгасний жар домівки – cвященний вогонь своїх предків.

Вертався він крізь безкраї рівнини і відгомін грізних гармат, серед ночей, роздертих блискавками людського гніву.
Йшов буремними стежками долі, немов лабіринтом,
де кожен крок – виклик небесам і кожен ранок – нова клятва.

Та ось нарешті – рідний обрій, тихий і світлий,
Наче усмішка матері, що терпляче чекає на порозі.
І впала з плечей мандрівна втома, як стара броня,
бо земля, пізнавана знову, прийняла лагідно –
як сина, що повернувся з довгого, тернистого шляху.

О свічко, доню вогню і скорбот,
що в тиші нічній спалахнула, як зрада, –
ти світлом своїм розтинаєш лоно темнот,
хоч знаєш: згасання – твоя єдина розрада.

Ти знаєш, кохана – ненаситна мла,
вона п’є світіння, як кров із вінця,
і кожна сльоза твого воску – хвала
тій пащі безодні, що жде без кінця.

О диво любові! – горіти, вмираючи, жить,
бути жертвою й жрецем на власнім вогні;
бо темрява сяє лиш тим, що болить,
і світло пізнає себе у пітьмі.

Тож тань, о свічко, як молитва без слів:
хай ніч тебе з’їсть – та не згасне любов,
бо смерть твоя – істина всіх світил:
згоріти до краю, аби стати ніччю знов.

Сідай, Мовчання, поруч – ось хліб і тінь вина,
не келихи дзвенять тут, а пульс нічного часу.
Де скатерть під руками холодна й крижана,
я крихти слів змітаю, щоб не поранить фразу.

Мовчімо про той страх, що вбрався у молитви,
про біль, який навчився ставати світлом ранку;
про імена, що в попелі ведуть останні битви,
і воскресають тільки у видиху серпанку.

Мовчімо про кінець – не як про чорну чашу,
а як про перехід, де тане форма тіла;
про те, що кожне “Я” – лиш свічка на порозі,
і вітер – тільки знак, що доля вщент згоріла.

Мовчімо про Творця – не з браку віри,
а з надміру присутності у кожній крихті;
де сплять вуста – там серце промовляє,
і хліб ламається, мов істина, без крику.

Сідай, Мовчання. Пий цю мить єдину.
Хай слово спочине, як меч у піхвах ночі.
Бо лиш за цим столом, крізь тишу плинну,
ми чуєм, як Вічність дивиться нам в очі.

Продай мені хоча б краплину дня,
де слово не ховалось від мовчання,
де в погляді ще жевріло питання,
і мить була важливіш за ім’я.

На полицях – роки без вороття,
склянки підписані: «Пора розлуки»,
«Дитинства дрібка», «Сподівань поруки»,
і «Відчай», що гіркіший за буття.

– Мені не треба вічності, – кажу, –
лиш мить одну, де я не зміг змовчати,
де правду не замінить каяття.

Аптекар тихо зважує межу:
– за пізній жаль не купиш ні хвилини,
ціна за все – твоє тепер життя.

О, люба дамо, в юності весни,
твій лик палає в тиші опівночі;
та час повзе й розвіює нам сни,
гасивши квіт і погляд твій дівочий.

О, юний друже, ранній мій світанку,
його закон зростає до останку;
тремтить твоя краса, мов тінь води,
і в’яне все, що серце б стерегло завжди.

Але моє перо – твій твердий щит,
воно зупинить літ нестримний хід;
у цих рядках твій образ не загине,
бо слово квітне, навіть коли згине.

Так, всупереч чинам старого часу,
в словах моїх ти вічно матимеш окрасу.

(насичений бароковий синтаксис)

О ні, не тьмій – не згасай у вирізьблених кістяних порталах ночі,
бо ось дитинство, ще світлоноге, прибігає крізь золотокрильні луки,
і плескає в долоні, розбурхуючи час, мов джерело,
що гомонить проти безодні.

Старість же – сива жебрачка в бурштинових лахміттях –
повзе обабіч, відлічуючи тіні,
і кличе скляним подихом схилитись, обм’якнути, забутись.

Та я не здамся їй, не підкорюся у цю гучну годину –
ні я, ні серце, що все ще громоверхо б’ється.
Я зворушу світанок, зведу вітри на обрії,
струхну чорногорлі дзвони забуття
й накажу їм голосити – проти безмовних ям,
проти повзучого попелу по краях мого імені.

Бо пам’ятаю, як колись – у перші дні,
коли світ був кришталево щедрий,
а дерева співали мені кларнетним соком –
я здіймався на пагорби й викликав сонце до слова.
Тоді ніщо не здавалося скінченним,
і час, мов зухвалий пес, гнався за мною,
і я сміявся – неприборканий, несхитний.

А нині я стою – останній оратор проти хижої тиші,
і бачу, як темрява, мов гарячий віск,
стікає з небес, втомлених моєю впертістю.
Та хай! Я перекую голос у меч,
я словометаю, духопалаю, полум’яному круку
в очі дивлюсь без тремтіння.

Бо смерть – то лише завісний вітер,
що хоче загасити мою свічку;
а я – тліючий шторм,
який знову й знову запалює себе
проти її безоких уст.

Тож хай дитинство моє стоїть поруч –
той юний відблиск, що ще пам’ятає
всі шляхи нагору, всі способи співати,
коли легені переповнює світ.
І хай старість, що вже схилилась за моєю спиною,
чує, як я, впершись у землю,
кличу бурю до бою.

Не йду лагідно в примарну браму –
я вириваюсь, погримую, воскресаю диханням.
О ні я – я не готовий.
Ще раз, востаннє,
розкриком розітну темряву
і змушу ніч спалахнути моїм іменем.

Війна не має сенсу – тільки смерть.
Мовчить земля, роздерта на шматки.
І все крізь ніч сповзає у безкраї:
Війна не має сенсу – тільки смерть.
Тут править страх, не істина, не честь,
Тут плач дітей, не марші-прапорки.
Війна не має сенсу – тільки смерть.
Мовчить земля, роздерта на шматки.

“Наш сон – не тінь, а інший простір,
Де серце й правда – не розмова.”

У сні я йшов… не землю – безвість,
Блідим і диким кроком рвав,
Як вітер, що відкрити двері
На вічний біль у грудях звав.
Над головою – небо вмерле,
Без зір і місяця – мов гріх,
Крок мій, ніби пам’ять перша,
Вів не вперед, а в глиб нічних.

Не голос кликав – погляд сірий,
Що я колись у дні ясні
Зустрів – і з нього, наче з серця,
Пішли у темінь голосні.
Вона стояла в полі чорнім,
Без тіла, імені, одеж
Лиш поглядом горіла воля,
І шепотіла: «Повернись».

Та я не міг. Мене тримали
Сліди обірваних доріг,
Як обриси тих, хто спав у пеклі,
Та воскресав у снах старих.
Я чув, як груди рвуться в нім,
У клітці б’ється птах журби –
Цей сон був правдою і судом,
Що я в житті не пережив.

Я прокинувсь… день мовчав.
Але її очей примара
Була зі мною доти, доки
В мені дихала втрата.

---

«Вона стояла – привид спокути,
А я був грішником без слів…»

Я знов у сні. І не земля
Тримала крок мій – а незнане,
Де час застиг, де мить – ім’я,
А кожен подих – як вигнання.

Переді мною – сад із зламу:
Дерева чорні – сама печаль,
І листя їх шептало травмам,
Що я залишив їй – як жаль.

Вона сиділа серед вітру,
Убрана в біле – не для клятви,
А для прощення. Її обличчя –
Лише мовчання без утрати.

“Чому ти знов до мене йдеш? –
Шептала, не торкнувши зору. –
Коли у дні моїх безмежних
Ти вибрав іншу – злу й прозору?”

Я став відлунням власних ночей,
Де кров гаряча – то розплата.
“Я не шукав, – сказав, – але в ній
Я не знайшов себе. Лиш втрату.”

---

«Мене прости – і прокляни,
Та дай останній погляд кину…»

ВОНА:
Ти мав мене, як вітер має
Весняну квітку на межі.
Ти думав: зникну – і не звикну
Молити небо в німоті?

Я:
Я був не бог, а лиш сумнів,
Я не тримав – я не дійшов.
І твоя віра, мов мотузка,
Мене тримала без прикрас.

ВОНА:
То хто ж ти, тінь моя недужа?
Коханий? Зрадник? Чи поет?
Якщо ти йшов – чому ти тужиш?
І серце тягнеш – в інший вимір?

Я:
Бо я в тобі – як подих в полі.
Бо я в тобі – без вороття.
І кожен день – це поволі
Спокута мого забуття.

---

«Хто прокидається – той кається.
Та не всі доходять до кінця…»

Я розплющив очі. Все мовчало.
В кімнаті – вітру вітражі.
Але її лице стояло
В повітрі – ніби на межі.

Ні крик, ні сльози не зітруть
Те, що в снах горіло в тиші.
Бо сон – не вигадка, а суть,
Що палить душу – як у вірші.

---

«Не всім дано дійти до храму –
Дехто вмирає на порозі…»

Я встав. Не тіло – оболонка.
Не день – а чорна порожнеча.
Моя рука – не для контролю,
А для хреста, що тінь трима.

Я йшов не до її прощення –
А до забуття, як до світанку.
У кожнім камені – відлуння
Тих слів, яких не говорив.

Мені не треба гірних спокут,
Бо гріх мій був не в тій вині.
А в тому, що не зміг збагнути
Коли вона ще снилась… мені.

Світ не змінивсь. Лише у грудях
Щось згасло – тихо, як вогонь.
Я усміхнувсь, мовби у смерті
Нарешті чув її “прощай”.

“Я був поетом – та без слова.
Я був коханцем – без любові.
Я був живим – та не зумів
Навчитись, як живуть без снів.”