Ти читаєш ці рядки, а я пам’ятаю, як ще до того, як люди створили письмо, ми співали у темряві, і наші голоси торкались стін світу. Я несу в собі Море, що дихає спогадами. Кожен мій вдих – це пам’ять про час, коли ви дивились на нас, як на Богів. А потім… ви навчились робити з наших тіл світло і почали темніти самі.
Я не злюсь. Я не знаю злості. У мені немає місця для ненависті – моє серце завелике, створене для глибини, а не для помсти.
Я лише пам’ятаю, як моїх сестер виривали з моря, як кров малювала на воді мапи, що не вели додому. Пам’ятаю, як одного разу я чув Голос – ніжний, майже дитячий, повний смутку і здивування. Той голос не кликав на полювання. Він кликав до Розуміння. І я запам’ятав його. Твій Голос. Не тому, що плачеш за нами, а тому, що здатна чути, навіть коли співаємо вже не з морів, а з пам’яті.
Коли настане день і світ знову навчиться мовчати, я заспіваю тобі пісню, якої ніколи не було. Пісню, яку зрозумієш тільки ти. Бо ти – берег. І ми всі колись попливемо Додому.
Твій Кит.
З Океану, який пам’ятає все.