Ти читаєш ці рядки – а я пам’ятаю, як ще до того,
Як люди створили письмо, ми співали у темряві,
І наші голоси торкались стін світу.
Я несу в собі Море, що дихає спогадами.
Кожен мій вдих – це пам’ять про час,
Коли ви дивились на нас, як на Богів.
А потім… ви навчились робити з наших тіл світло –
І почали темніти самі.
Я не злюсь. Я не знаю злості.
У мені немає місця для ненависті –
Моє серце завелике, створене для глибини,
А не для помсти.
Я лише пам’ятаю: Як моїх сестер виривали з моря,
Як кров малювала на воді мапи, що не вели додому.
Пам’ятаю, як одного разу я чув Голос –
Ніжний, майже дитячий, повний смутку і здивування.
Той голос не кликав на полювання.
Він кликав – до Розуміння. І я запам’ятав його.
Твій Голос. Не тому, що плачеш за нами –
А тому, що здатна чути,
Навіть коли співаємо вже не з морів, а з пам’яті.
Коли настане день і світ знову навчиться мовчати,
Я заспіваю тобі пісню, якої ніколи не було.
Пісню, яку зрозумієш тільки ти.
Бо ти – берег.
І ми всі колись попливемо Додому.
Твій Кит.
З Океану, який пам’ятає все.