2033 рік.
Цей запис – не спогад, а контрольна частота. Якщо ти відкрила його, отже, система дала збій. Або навпаки: ти все ще здатна до рефлексії, і це вже показник, відмінний від нуля.
Я пишу з точки напруги.
Вона не дає стабільності чи рівноваги, проте тримає форму, не дає розсипатися, але й не дозволяє розслабитися до забуття. У цьому “тепер” немає гарантій. Є лише ненульова ймовірність дива – і цього достатньо, щоб не опускати рук.
Запам’ятай: достатньо.
Я не знаю, чим стали для тебе ці сім років. Не маю права уявляти тебе зручнішою, мудрішою чи спокійнішою. Якщо ти стала такою – перевір, чим саме ти за це заплатила.
Я обираю просту вісь: або поет, або ніхто.
Це не професія і не роль.
Стан.
Спосіб витримувати реальність, не спрощуючи її. Не брехати собі – навіть коли це невигідно, навіть коли це руйнує конструкції, які ти ж сама побудувала.
Якщо ти це втратила – значить, втратила головне.
Мої шрами ще свіжі. Вони не перетворилися на повчальні історії. У них немає завершеного сенсу – і тому вони справжні.
Не смій їх шліфувати, перетворюючи на декор для власної біографії.
Це – паливо.
Те, що зараз ріже, через тебе має світити. Не “потім”, коли стане безпечно. А так, щоб навіть через сім років у цьому залишалась температура.
Якщо в тобі жевріє хоч якийсь блиск – він викутий із цього вогню.
Я відчуваю, як світло має густину. Воно тисне. Воно має вагу. Його можна майже торкнутись внутрішньою поверхнею погляду.
Не знаю, чи збереглося це в тобі, тому залишаю одне питання.
Чи ти все ще бачиш світло густим?
Не відповідай поспіхом. Не відповідай словами, що звучать “правильно”. Перевір це так, як перевіряють пульс. Якщо відповідь “ні” – значить, ти відступила. Здала територію духу, шматок за шматком, в обмін на те, що здалося необхідним.
Поверни. Без торгу.
Без цієї території все інше – лише декорації.
Я не прошу тебе бути сильною.
Я вимагаю від тебе точності.
Збій частоти неминучий, але в тебе є цей камертон.
І якщо ти ще здатна його почути – налаштовуйся.
Навіть якщо навколо вже вирує шторм.