Сьогодні... (ні, "сьогодні" - це лише лінійна пастка, ти б сказав: "час - це хвороба дієслів, пиши без вступу").
Отже. Лампа вихоплює з темряви тільки край столу і білизну паперу, яка ріже очі своєю стерильністю. Пишу: "Мені бракує твоїх порад". (бачу, як ти посміхаєшся, примруживши ліве око: "Тобі бракує не порад, а дзеркала, в якому ти не виглядаєш дурненькою").
Добре. Нехай.
Моє життя зараз - розсипаний набір літер, канонічний хаос, з яких ніяк не виходить скласти бодай одне речення, яке б не здавалося мені ~брехнею~ занадто складним. Зупиняю перо. Тут ти мав би втрутитися, як майстер стоїчного спокою: "Зроби паузу. Ритм важливіший за зміст. Дихай.".
Я дихаю. Але в легенях - пил від твоїх невідправлених листів.
"Світ став..." (бачу, як ти тягнешся до моєї руки, щоб викреслити це слово). Світ залишився таким самим. Просто тепер у ньому немає кому поставити розділові знаки там, де я задихаюся.
Я спалю цей аркуш, бо він - лише наша спільна чернетка. Ти вже прочитав його крізь мої зіниці, вніс свої невидимі правки червоним чорнилом іронії. Порожнеча паперу - лише ілюзія. Справжній текст пульсує у мовчанні, яке ми щойно так майстерно відредагували.