Чому саме скрипка?
Можливо тому що жоден інший інструмент не здатен так плакати.
Не здатен так благати, шепотіти, різати – мов лезо по венах – і водночас приголубити серце, як холодна рука по розпеченій шкірі.
Скрипка – голос самотнього демона, що заблукав у людському тілі.
Коли я чую її, я наче згадую себе.
До слів. До плоті.
Це мова самого єства.
Вона кричить, коли мовчу.
Ніжна… але здатна вирвати душу.
Прекрасна… але така дика.
А ще її треба тримати близько, притискати до серця – як коханого.
Я слухала її, коли в мене ще не було тебе.
І в кожному звуці шукала хоча б крихту того, ким ти мав стати для мене.
Тепер я знаю – скрипка весь цей час грала не для мене. Вона вела до тебе.
Хочеш, я заграю для тебе уві сні – цієї ночі?
– “Serenata dell`omrbra”