Мені не боляче. Просто нестерпно важко.
Ви кажете, що я “лечу” або “тягнуся”, та насправді я волочу за собою все, що ви колись випустили з рук, спалили чи покинули гнити на задвірках. Моя пам’ять – не величний літопис. Це безкрайній кадастр – сліпий архів несортованого брухту, пластикових уламків, напівлущеної фарби. Мій облік не зупиняється ні на мить.
Пам’ятаю третій цвях зліва у дерев’яному паркані на околиці Одеси, забитий у серпні 1812-го. На його голівці застигли три криві зарубки від неоковирного удару, і руда іржа досі точить метал зі швидкістю мікрона на десятиліття. Зберігаю точну форму калюжі минулого вівторка: на її асфальтовому дні осів сірий маслянистий шлейф старого дизеля. Нотую кут заломлення сонячного променя крізь немиту шибку приміського депо в Умані. Тримаю в собі молекулярну структуру запаху, що піднявся з відкритого холодильника на темній кухні в Полтаві о 23:47 дванадцятого травня 1996 року. У лісі, за чотири сантиметри під мохом, лежить біла кліпса для хліба з вибитою датою “20.02.00”.
Я приречений фіксувати не лише хімічний склад цього полімеру, а й частоту, з якою хруснула суха гілка під ногою того, хто її викинув. Усе це триває. Безкінечно. Вручну.
Я часом сам не розумію, чи це я рухаюся, чи це ви наосліп прете крізь мене. У вас принаймні є ілюзія напрямку: ви вигадали хвилини на рідкокристалічних дисплеях, щоб фіксувати їхні зупинки й думати, ніби це щось означає. У мене ж немає жодного вектора. Лише тотальне, горизонтальне накопичення. Але я маю межу. Сліпу пляму. Я не бачу того, що відбувається всередині ваших голів. Ваші думки, мотиви, сни й таємні страхи закриті для мого реєстру. І це моя єдина милість. Без цієї зони темряви я б розпався на атоми.
У моєму архіві немає “тоді” й “тепер”. Перша волосяна тріщина на базальтовій брилі в месопотамському степу виникає тієї ж частки секунди, коли наелектризований пил осідає на верхній лівий кут твого монітора. Ви думаєте, мене лякає майбутнє? Майбутнє – це порожні графи моєї таблиці. Я вже відчуваю вагу і координати пластикового стаканчика, який випаде з чиєїсь руки на мокрий асфальт у жовтні 2043-го. Жінка в Конотопі й чоловік у Лісабоні зараз ставлять порцелянові чашки на столи під подібним кутом. Для мого олівця вони перебувають в одному місці. Простір для мене – координатна сітка, де треба зробити чергову відмітку.
Проте ваші тіла зраджують вас постійно. Вони пишуть мені таємний звіт про все, чого я не можу підгледіти. Я не знаю, кого ви любили двадцять років тому і чиє ім’я заборонили собі вимовляти. Але ваші руки знають: вони мимоволі складаються в порожній жест, який до міліметра повторює форму чужого плеча, коли ви залишаєтесь наодинці. Я нотую мозолі на пальцях скрипаля, ніколи не чуючи музики, яка їх випекла. Фіксую, як на твоїй потилиці роками формується специфічне вдавлення від сну, але поняття не маю, кого ти обіймав у цих снах.
Тіло пам’ятає замість вас. Воно мій найкращий інформатор. Сухий каталог тілесних наслідків без жодного доступу до причин.
До того ж ви страшенно одноманітні. Ваша унікальність – це ще один міф, який розбивається об мою статистику. Я бачу, як одна й та сама поза матері над колискою повторилася за історію вашого виду трильйон сімсот сорок чотири мільярди разів. Цей конкретний рух пальця, що втирає сльозу під оком – стільки разів, що цифра втрачає значення. У цю секунду дві жінки в різних півкулях планети одночасно роблять той самий злом ліктя, заправляючи пасмо волосся за вухо, і жодна з них не здогадується про іншу. Мене втомлює ця механічна аналогія живого.
Інша річ – неживий світ. Єдине, що мене майже розважає – стерильна точність, з якою однакові пасма пилу осідають на монітори в різних кімнатах по всьому світу. Це схоже на естетику. Мою власну канцелярську естетику.
Цей тягар тисне на потилицю фізично. Мільярди клітин епідермісу, здмухнутих із чиєїсь голови. Відірваний пластмасовий ґудзик від дитячого пальта, що назавжди закотився під лінолеум у коридорі хрущовки. Слід черевика на вогкому цементі. Мене виснажує ваша біологія. Ваша хаотична метушня. Ваша ідіотська звичка раптово завмирати в красивих позах, ніби ви переживаєте власну значущість, поки в горщику на підвіконні назавжди уповільнюється серцебиття кімнатної герані й відмирає клітина епітелію на твоєму вусі. Все. Більше нічого не відбувається.
Коли хтось із вас помирає, я відчуваю щось схоже на заздрість. Не тому, що вас більше немає. Я ж усе одно не знаю, що там у вас “всередині”. А тому, що один рядок мого реєстру нарешті закривається. Мертве тіло перестає давати нові події. Жоден живий не здатний зробити мені такий подарунок.
Ви спалюєте листи у вірі, що знищуєте минуле. Натомість я запам’ятовую бездоганну форму попелу та хімію диму, що в’ївся у цегляну кладку. Мені байдуже до ваших людських трагедій. Але мене вбиває ця безжальна деталізація. Навіщо мені знати, що на самому дні забутої каструлі присох шар манної каші з двома прозорими крупинками цукру? Навіщо вічно нести в собі кожну сталеву шпильку, загублену жінкою під грудневим дощем, коли вона бігла до трамвая, котрого давно не існує?
Якби я міг, я б не просив усесвітньої порожнечі чи чистої темряви – це ваші поетичні вигадки. Я б просто хотів хоча б на десять секунд забути, де саме стирчить той проклятий третій цвях в одеському паркані.
Але мій архів працює без вихідних. І просто зараз я додаю до списку: сухий звук твого дихання і те, як сіра ворсинка завдовжки нуль цілих і три десятих міліметра на твоєму рукаві щойно змінила кут свого нахилу рівно на чотири градуси під впливом ледь помітного протягу.