Я просто йшла додому через сквер,
Буденний вечір, кава у руці.
Ліхтарна тінь на розі залягла,
Позбавлена основи й джерела –
Як зайва нитка в білім комірці.
Спинився крок. І вулиця – пуста.
Рекламний щит відклеївся з країв:
Під ним – не пластик і не мідний дріт,
А синтетичний, непроглядний світ,
Де жоден промінь зроду не горів.
Упав мій ключ на вицвілий асфальт,
Сковзнув униз без жодних перешкод.
Метал торкнувся мерзлої землі,
Та брязкіт зник у піксельній імлі,
І видав запізнілий, битий код.
Ніяких монстрів, паніки чи драм.
Стирчить лише крива технічна сітка.
Пірнув мій палець у порожню суть,
Куди маршрутки зранку не везуть,
Де вся реальність – витерта і хитка.
Мій вказівний раптово занімів.
Забувши щільність, виміри і тон…
Я витерла долоню об штани –
Не крилося в проломі таїни,
Лиш чорна прірва і гіпсокартон.