Він знемагав від галасу і слів, чужих складів, позбавлених пізнання,
від пам'яті зносілого хребта, що ніч і день не полишав облоги.
Світ розривався реготом, тертям, зривав емаль і цілив під ребер'я,
і кожен зсув гарячої кори лупив у скроні молотом глухим.
Тоді він стис повіки і ступив - не в далечінь, а в замкнене нутро,
туди, де губиться земна вага і замовкає калатання крові.
Я йшов на дно, скидаючи слова, що обвисали шкірою чужою.
Я йшов на дно, скидаючи слова... що обвисали шкірою... чужою...
Він осідав із кожним довгим вдихом, вростаючи в кольчугу із ключиць.
Думки, що досі різали навпіл, тепер пливли, як напівсонні риби -
безсилі, тьмяні, стишені водою. На випалених сонцем мілинах
чорніли назви, обриси і дати, і спогади, що вішались на плечі.
Тут панувала м'якість темноти; згубились напрямки, шляхи і русла,
чекало лиш падіння в невагомість, повільне поринання у єство.
Я йшов углиб, змиваючи слова, які роками бралися, як накип.
Я йшов углиб, змиваючи слова... які роками бралися... як накип...
І ось явилась оголена грань на безголосім узбережжі часу,
де навіть нестихаюче відлуння загрузло в теплій і важкій імлі.
Це не була ні кара, ні пустеля, ані бетонний карцер самоти, -
тільки жива і темно-сиза товща, напоєна присутністю буття.
У цій безодні, де найменший порух міг сколихнути простір, як струну,
він зрозумів: під ним міцна опора, єдине дно, яке не відштовхне.
Я йшов у тінь, стираючи слова, приймаючи обійми глибини.
Я йшов у тінь, стираючи слова... приймаючи обійми... глибини...
Із серцевини, з-під самих основ, неквапно привідкрилось древнє Око.
Без райдужки, без контурів і форми - воно було густим промінням тьми.
Бездонне, ткане з чистого нічого, воно було беззастережно-вічне.
Воно не вимагало покаяння, не ставило умов чи запитань,
не розкривало жодних таємниць, не обіцяло істин в нагороду,
а просто огортало спогляданням, як ніч вслухається у сплячий ліс.
І я завмер, віддавши всі слова, вдивляючись у погляд сліпоти.
І я завмер, віддавши всі слова... вдивляючись у погляд... сліпоти...
Текла розмова осторонь вібрацій, без коливання щільного ефіру.
Це Око витягало із кісток іржаву втому, стиснуту в клубок.
Вбирало хворобливий шум, тваринний страх, судоми й паралічі,
пило провини, відчаї й образи, немов суха земля ковтає зливу.
Без жодних шрамів, розтинів, слідів - звільняло чистий дух від шкаралупи,
і повертало в невичерпну суть усе, що він віками ніс наосліп.
І я мовчав, де вигасли слова, прийнявши тихе таїнство пітьми.
І я мовчав, де вигасли слова... прийнявши тихе таїнство... пітьми.
Броня зотліла м'яко і опала. Свідомість розімкнула очний нерв.
Він розпливався у безмовнім лоні, у цьому первозданному теплі,
здобувши непохитну, повну згоду з усім, що є, що сталося й прийде.
Він став усім тим, у що так дивився, він став цим Оком і самим осердям.
Не залишилося нікого, хто боїться. Не залишилося нічого, що болить.
Лиш монолітний спокій без початку і поза всяким виміром кінця.
Я просто є, де зникли всі слова, розчинений у пульсі нескінченності.
Я просто є, де зникли всі слова... розчинений у пульсі... нескінченності...