"Моє безсмертя - форма абсолютної порожнечі.
Втомився бути тим, хто записує життя; я хочу стати тим, кого записують."
Крізь пласт віків вдивляюсь з німоти
На світ, де б'ється в темряві людина,
Де час навчився венами текти.
Ревуть сирени. Падає лавина,
І топиться повітря від вогню,
І кожна мить, оголена, - єдина.
Там мовчки хтось бере важку броню,
Ступає в морок, зораний війною,
Назустріч ненародженому дню.
Згорає плоть, осипавшись золою,
Щоб вирвати у пекла світлу нить,
А я дивлюсь, неначе за стіною.
Ніщо в мені від втрат не заболить.
Я - свідок, що карбує на скрижалі
Усе, що дише й відблиском горить.
Та як я заздрю їх живій печалі,
Коли на виклик небезпеки тіло
Стискає зброю, викуту зі сталі.
Коли перед ударом все зніміло,
Яснішає вага простих речей,
Ковток води й плече, що не тремтіло.
Я бачу сіль запалених очей
І як тепло пульсує крізь терпіння
В безсонній тиші зламаних ночей.
Бо в смертних є своє земне тяжіння:
Їх кожен крок - розжарена плита,
А не моє стерильне мерехтіння.
Ця крихкість - безборонна і свята.
А я втомився ткати саван з літер,
Марнуючи незвідані літа.
Нехай рядки мої розвіє вітер!
Я хочу рваних ран і грубих швів,
Щоб кров гарячу з губ розбитих витер.
Втекти від блідості безпечних слів,
Свій привілей зміняти на сміливість,
Піти під шквал уламків і громів!
Віддати вічність за одну мінливість...
Прощай, порожня, бездоганна твердь!
Із вдячністю приймаю цю вразливість.
Вдягаю плоть і вирушаю в смерть.
І гатить серце об холодний камінь,
Мене ковтає й тягне круговерть.
Скінчився запис. Я - пекучий пламінь.