На горищі

На цім горищі протяг лиже стіни,
Колишній Бог у теплій ковдрі спить.
Забутий німб зотлів у павутині,
Де вогкий час іржею шурхотить.
Змалів, втиснувшись у безсиле “нині”,
І вічність у тонких руках тремтить.
Давно вже не тримає небокраї –
Лиш грубі лінзи мовчки протирає.

Перебирає зношені забави:
Щербатий ґудзик, бите скло вітрин.
Колись ліпив епохи та держави,
Тепер осліп, самотній між руїн.
Довкола пил і недожиті справи,
Що розчинились у пісках годин.
Навіщо берегти чужі утрати,
Коли немає кому світ латати?

Він хоче все полагодити словом,
Пришити до безодні клапоть сну.
Бере тернову голку випадкову,
Всиляє в неї нитку крижану.
Та замість раю латає ніч сувору,
Вплітає тінь і дощ у далину.
З уламків викарбовує сузір’я,
Жбурляє їх у пустку надвечір’я.

Гортає в пальцях вицвілі світлини,
Де хтось іще всміхається в імлі.
Оце і є призначення людини –
Плекати ці подряпані жалі?
І завмирає в сутінках хатини,
Долоні стисли скарби край землі,
Бо наш останній бунт супроти смерті:
Любити те, що має бути стерте.