В камері сну, де вогні догоряють
І тіні тремтять, наче спогад старий,
Я чую, як стіни мене обіймають,
Не в ласці, а в подиху ночі німій.
Там очі – вві сні – спостерігають з розривів,
Без слів, без повік, лиш холодна імла.
Голос, мов дзвін, що розбитий навпіл,
Шепоче ім’я, що забула земля.
О, мала я любов, та вона, як примара,
З’явилась, згоріла й зникла в попелі.
Її поцілунок – як смак полину,
Як марево в люстрі на чорній стіні.
Я ходжу коридорами пам’яті… тихо.
Мій крок, як ріка крові в невидимий плин.
А двері, що мали вести до світла,
Відкрились, впустивши лише морок і дзвін.
Бо все, що я мала і усе, що тримала –
Впало в безодню, де ніхто не питає.
І тільки в забутті – мій притулок та храм,
Де любов, мов тінь, повертає.