Коли останній вітрильник став зоряним прахом,
І Пенелопа вже більше не пряла в ночі, –
Ніхто не заплакав.
Лиш море, зловісно і тихо
Зберегло його ім’я на глибинній печі.
Сирени, втомлені співом, осліпли у тиші.
Циклопи у скелях вже стерли свої імена.
А сам Одіссей, що колись грався з долею, – зник,
Не в Ітаці, не в битві – в легенді одній.
Він залишив багаття, де Боги пили кров
І пішов туди, де ні імен, ні законів.
У країну, де міф – це не спогад, а зов,
І сам час стоїть на кам’яних колонах.
Там, кажуть, він ходить без тіні й меча,
Забув, що таке повернення й слава,
Лиш іноді хвиля шепоче: “він ще не спав”.
І здригається море, ніби щось пам’ятає.