Коли весна говорить травами,
Я чую голос той, що вже мовчить
Він не зникає, тільки сховався
У шелесті, що серце тривожить вночі.
Ти думаєш, я з вітру зроблена?
Ні, я – безгоміння, що ніколи не спить.
З болю, що ніжно кличе – не жалем,
А спомином, що ще живий.
Я не земна… але люблю, як люди.
Тонко, трепетно, аж до втрати себе.
І навіть, як розтану в срібнім тумані,
Я все ще буду там, де кличу тебе.