Я тікала од темряви очима,
Я втікала від глухоти словами,
В горлі – крик, але нема причини,
Щоб він не став попелом між нами.
Я шукала вогонь, що не палає,
Я просила дощу, де все сухе.
Мріє! Ти єдина, хто тримає,
Коли все життя мені чуже.
Ти мене веле крізь лід і хащі,
Наче спів, що чує серце в сні.
Всі казали: втеча – знак поразки.
Та в мені ти крила розгорни.
Бо коли земля тріщить під піснею,
І слова не сходять до людей,
Ти – єдина, хто стає провісницею,
Що виводить душу з під тіней.
Ти не згаснеш, навіть коли зраджу.
Не зламаєш, хоч би як не впала.
Ти – не втеча. Ти – моя відвага.
Ти – той світ, де я знайшла свій Дім.