Краса – це хвороба, що їсть тебе зсередини,
Пелюстки її чорні – як ночі видіння.
Солодкий її запах, як гріх, що не спав,
А мед її губ – смертельно-п’янкий оман.
Щоночі приходить, мов друг і злочинець.
Із ніжністю ката – шепче, що не винна.
А доторк – мов сонця затміння,
Що лікує тебе, але тільки на мить.
Кохання її – як прокляття з неба,
Як янгол з ножем, що не знає жалю.
Ти просиш піти, але чуєш відлуння:
“Я йду – але в тобі назавжди лишусь”.
І ти розумієш, втечі немає,
Бо квітка у грудях росте без коріння.
Ти носиш її, як печать таємниці –
Ту рану любові, що кров’ю цвіте.
О, Душе, не плач, не проси порятунку.
Ти вибрана нею, або прорости,
У світ, де і рай, і порок – без різниці.
Де квітка і ніж – однакові в сні.