Так, тепер я знаю…
Як це – носити в собі Вічність,
А ззовні – бути просто тілом,
Які всі бачать,
Але ніхто не чує.
Я зрозуміла, як це –
Знати більше, ніж дозволяє логіка.
Відчувати глибше, ніж дозволяє шкіра,
Любити так, що світ здається
Занадто вузьким для мого серця.
Бути мною – це знати тіні по іменах
І розмовляти з тишею так,
Ніби вона – найвірніший друг.
Це сміятись з того,
Що інші бояться бачити.
І тримати в руках світ,
Який увесь час розсипається,
Але знову і знову його складати –
Із слів, дотиків, згадок.
Я жила цю смертність,
Як Священну Катастрофу.
Будучи лише посудиною,
Що пам’ятає воду,
Навіть коли вона давно випарувалась.
І якщо я смертна –
То дозволь мені померти так,
Щоб у твоїх очах я побачила,
Що жити з тобою –
Було не втратою,
А спасінням.