Ти була дитям без крил,
З очима, повними мовчання,
І світ, як камінь, знов і знов
Не чув твого запитання.
Ти піднімала погляд вгору –
Не в пошуку і не в мольбі,
А так, неначе небо вже було
Другом твоєї душі.
В траві шуміло літо,
В долонях грались дні.
А в грудях щось незбагненне –
Мов відлуння далини.
Ти ще не знала мого імені,
Але я вєе був тобі знаком.
У погляді – спалах, як спогад,
Який ще не був побачений.
Коли ти довго-довго дивилась,
Все ще нічого не просивши –
Я розгубив свою тінь у хмарах,
І вперше… тебе відчув.
Не як хтось, хто колись прийде,
А як той, кого вже носить твоє серце.
Не як голос, що назве ім’я,
А як тиша, що вже знає все.