Я прокинулась вночі, коли смерть забула мене.
Очі мої були відкриті – та я не бачила світла.
Стеля, що була наді мною, пульсувала, як м’ясо.
І в кутку, де раніше жила тиша
Зараз щось відлунювало моїх диханням.
Я хотіла крикнути, але в моєму роті були пальці.
Чужі.
Тіло моє лежало рівно, наче готувалось до сповіді.
Але в грудях щось стукало несердечне,
Якщо серце здатне шепотіти замість битися.
– Не вставай, – сказав голос, що не мав горла.
– Ти не прокинулась. Лише припинила вмирати.
Я згадала усі двері, що ніколи не зачиняла.
Кожне вікно, відкрите в темну годину.
Кожне слово, що шепотіла у сні,
Ввжаючи сон безпечним.
І вони – ті, що слухати… повернулись.
Вони лягли під моїм ліжком,
Дивились крізь матрац
І очима своїми випалювали мої сни.
Тепер я не сплю.
Не їм.
Не дихаю без дозволу.
Тіло моє – не моє більше,
Воно – судно.
А душа? Вона…
… все ще десь кричить у стінах,
У трубах, у подушках,
Але я не маю вух аби почути.
І лиш світанок приносить не світло,
А ще одну ніч – ту, в якій навіть привиди шепочуть:
“Повернись назад. Тут занадто глибоко”.