Я прокинулась не в кімнаті,
А в залі, де стіни складені
З моїх розбитих дзеркал.
Кожне – показувало мене:
Не ту, ким я була,
А ту, ким я боялась бути.
Я бачила себе –
Осміяну, скажену,
З очима, наповненими порожнечею.
Але щось у цьому було… прекрасне.
Коли у мозку вже не залишилось анестезії,
Правда починає смакувати, як отрута.
Але отрута – завжди про вибір.
Я малювала стіни своїми галюцинаціями,
Щоб зробити їх домом.
Якщо весь світ – декорація,
Якщо всі усмішки – маски,
Всі почуття – інстинкти,
То хіба не справжнішими є ті,
Хто говорить зі мною з порожнечі?
Хіба не чесніше спілкуватись з тінню,
Яка нічого не вимагає,
Ніж з людьми,
Що люблять тебе за те,
Ким ти прикидалася?
І тоді, я зрозуміла.
Я не втратила розум.
Я його віднайшла.
В мороці. В хаосі. В уламках.