(у дусі Франсуа Війона)
Біля кіоску, де дим і лайка,
Де вітер нюхає чужий гріх,
Сиджу, мов князь із знижкою в руці,
П’ю пиво – божественний еліксир бідних.
Колись я мав картку – блиск і міф,
А нині – “недостатньо коштів”, ха!
Хай суд мене судить, хай світ сміється гірко –
Але кишеня, бачте, знов пуста.
Друзі мої – святі із реклами,
Щезли, як бонус на телефон.
Той в “айті”, той втік за кордон,
А я лишивсь із боргом і законом.
Банк каже: “Плати!” – та де ж візьму?
Хіба що душу? Та й ту відняла зима.
Світ обіцяє “легкість буття”, –
Але кишеня, бачте, знов пуста.
Де ті, хто клявсь “до кінця – разом”?
Де їхні келихи, де їх тости?
Згубились у неоні, мов у млості,
Замість сердець – лише сухі пости.
Я теж колись співав їм тости,
Тепер шепчу квитанції й листи,
І в кожнім рядку мій сум і срам –
Але кишеня, бачте, знов пуста.
О, Пане Судде, що в мантії з лайків,
Не бий понищену душу далі:
Світ – то кредит, що згорає вчасно,
А зиск – марнота, що тоне в каналі.