Його мати стогнала не з радості,
А з пророчої луни болю –
Бо народжувала не дитя,
А дзвін, що битиме в серце світу.
Він увійшов у світ не як янгол,
А як згусток чорнила,
Який Бог розлив на сторінці створення –
Не випадково, а з розпачем митця.
Його перша кроки супроводжували
Не пелюстки, а уламки дзеркал,
В яких він бачив
Обличчя своїх майбутніх мук.
Він навчився плакати
До того, як навчився говорити.
І кожна сльоза була літерою,
Кожен подих – строфою,
Яку світ намагався задушити сміхом.
Незграбний у буденності,
Сильний лише в згорбленій самотності.
Його душа – як крило архангела,
Зламане об дах світу.
А кохає – як той, хто знає,
Що любов – це також ніж,
Але тримає його не рука, а погляд.
Його призначення –
Пити отруту реальності
І виливати її у келих поезії,
Аби інші пили і називали це вином.
Його вороги – це байдужість, комфорт
І ти, хто сміються над глибиною.
Але він благословенний прокляттям.
І коли останнє світло згасне,
А всі імена зникнуть, його слово
Ще битиметься у грудях вічності.