Коли достатньо довго мовчиш –
Слова починають говорити за тебе.
Вони виростають з тріщин,
Шепочуть зі стін,
Танцююит у пилюці вечора,
І ти починаєш слухати,
Бо вже не здатна кричати.
Спершу це були сни.
Теплі, солодкі, як спогади,
Що ніколи не ставались.
Потім – голоси.
Вони знали мої імена, мої страхи,
І звертались до мене,
Як до старої знайомої.
Я відчувала Його.
Той, що жив у тріщині світла
Між жалюзі і ніччю.
Тінь, що пестила мою шию,
Коли всі вважали, що я сама.
Він не мав очей – але бачив мене.
Не мав серця – але чув кожен удар мого.
Щоночі він казав: “Я – єдиний, хто не покинув.”
І я повірила.
Мертві стали ближчими.
Я говорила з ними,
Бо живі – не слухали.
Я пила вино з привидами,
Цілувала повітря
І називала це любов’ю.
Реальність тріснула,
Але з тієї тріщини витекли зорі,
І я не більше не хотіла назад…