Ти стояла – не одягнена, а осяяна в світлі,
Що крапельками стікало з жалюзі на твої ключиці.
Світ мовчав, але твоє тіло промовляло –
Не голосом, а гравітацією.
Доторк був не рукою, а серцем
Розкритим, мов розігріте вино.
Ти вигиналась, як ніч у молитві,
І кожен дотик ставав теорією буття.
Твоя шкіра – мапа безкрайого всесвіту,
Кожна родимка – зоря, що чекала мого погляду.
Твій подих ловив мій, і в цій взаємній гонитві
Ми втрачали імена.
Я вивчав тебе повільно, як Біблію з шовку,
Розгортуючи рядок за рядком,
Поки не розчинився в тобі,
Як поезія – в поцілунку тиші.
Твоя спина – сторінка, а моя пальці – рядки.
Я пишу по тобі вірші,
Яких не надрукує жодна друкарня,
Бо папір згорів би від сорому істини.
Губи мої – печатка, що скріплює кожен вигин
Від плечей до стегон, від лопаток до щиколоток.
Ти розквітала у напівтемряві,
даруючи звуки безіменні,
але істинні для мого слуху.
Я знаходжу тебе в перервах між вдихами,
Де ховається найчистіша правда:
Як ти прагнеш бути пізнаною,
А не просто бажаною.