Я не чула гучного вироку,
Він прийшов мовчки,
У першому слові,
Яке не змогла вимовити.
Не було трибуналу,
Лише тінь, що сіла навпроти
І сказала: “Це твоє тепер.”
Мені не дали вибору.
Але й не забрали голосу.
Тому я говорю пошепки,
Крізь затягнуте горло.
Мій вирок не за злочин –
А за здатність бачити біль
Там, де інші проходили повз.
За те, що не закривала очі,
Навіть коли світ був надто живий.
Вирок – це не кінець.
Це форма тіла, що більше не росте,
А глибшає.
Це час, що не веде вперед,
А тоне вглиб.
Вирок – це я,
Коли світ питає, як я почуваюсь,
І я киваю,
Не додаючи жодного слова.
Бо всі слова вже сказані.
І жодне з них –
Не про мене.