У сні, де тиша пахла ладаном і в повітрі звисали вуалі з подихів, Вона увійшла в простір, де не було дверей – тільки запрошення.
Там усе було тілом: стіни дихали, підлога зітхала.
Світло стікало по стелі, мов мед з шиї коханця.
А посеред того простору – Він.
Не чоловік, не тінь, а втілення бажання.
Його тіло було зроблене з думок, зігрітих фантазією.
Він не говорив.
Його голосом був погляд, який торкався глибше, ніж дотик.
Його пальці малювали в повітрі слова, які хотілось цілувати.
Він наблизився повільно – наче шепіт до вуха, наче вино по горлу.
І запитав – не голосом, а тишею: “Чи дозволиш мені тебе відчути – не тілом, а сенсом?”
Вона кивнула.
І тоді він простяг руку і провів нею по повітрю поруч з її шиєю. Вона відчула, як її серце розгортається, мов бутон,
У якому зберігається весь попіл спогадів.
Його дотик не торкався шкіри.
Він ковзав внутрішніми лініями:
Торкався згадок, прощень, слів, яких ніколи не казала, і тих, які хотіла.
Їхнє дихання змішалось в одну молитву.
Тіла залишались на відстані, але відстань ця розчинилась,
Бо торкнулась глибше, ніж дозволяє шкіра.
Він нахилився, і її губи відчули поцілунок – не на вустах, а в серці.
Це був дотик, що вивільнив з неї усі давні поранення і вкрив їх зітханнями.
Коли вона прокинулась, на її плечі
Ще лежала тінь його дотику – тепла,
Мов після нічної молитки,
Яку тіло виголошує у снах, що стають правдою.