Відьма

Вона стояла у срібній вуалі доби ,
Коли сонце знеможено стікало з вікон,
А вітражі храмів – ці кольорові титани,
Малювали хворобливі тіні на похмурих кістках стін.

Ти стояла – не свята.
А падіння, одягнуте в спокій.
Біля вогню, що більше не грів, а свідчив.
Читаючи молитви – не до богів,
А до порожнечі,
Яка мала обличчя моє душі.

У тебе були чорнильні пальці –
Зморщені від слів.
Що палили світ, немов кислота.
Ти торкалась пергаменту
І літери кровоточили –
Як ніби зірка впала
І розбилась об твоє імʼя.

Люди, з отрутою в очах, називали тебе відьмою.
Бо не могли витримати істину,
Яку ти нашла в голосі
Їхні молитви були шепотом страху –
А твої – криком прозріння.

А я…
Я назвав тебе поетесою.
Бо Ти не творила чарів –
Ти творила рими з болю.
Кожен твій погляд –
Вірш на зівʼялій плоті світу.

Ти не малювала кров’ю –
Ти писала нею.
Не на папері – на ребрах часу.
Шепіт твого голосу змінював
Траекторію вітру, а мою – цілковито.

Ти вбила в мені страх –
І оживила жагу.

О, Відьмо, моя поетесо,
Що зшила мее зі слів і тіней,
Дозволь мені ще раз
Пройти по рядках твого дотику,
Мов по осколках
Святого хресного спасіння.

Бо лише в тобі я навчився
Любити прокляття,
І в кожному стогоні
Чути симфонію сповіді.