Май терпіння, о, моя Скорбото…
Ти ж не випадкова –
Ти вирощена на дні грудей,
Де цвітуть квіти без сонця.
Будь спокійна…
Бо в тобі – моя пісня.
Ти просила ніч – і вона прийшла.
Без грому… без голосу.
Вона просто стоїть у дверях –
Як стара коханка,
Яку більше не назвеш по імені,
Але все ще пам’ятаєш її запах.
Тіньова атмосфера –
Ніби повітря почало шепотіти
Мовою старих примар.
Вона огортає пагорб,
Мов вуаль на обличчі тієї,
Що вже попрощалась з тілом,
Але ще не пішла.
Комусь вона приносить мир,
Мов тепле покривало на шрами.
А комусь… біль.
Не новий, а той,
Що спав у грудях десятиліттями,
І прокинувся, упізнавши її кроки.
Скорбота – ти не мука. Ти – пам’ять.
Ти – Присутність того,
Кого немає,
Але чий шепіт усе ще
Торкає мої плечі
В найдовшу ніч…