Хто, коли я закличу, почує мій голос
Із глибин мовчання, що старше за світло?
Хто стане над прірвою – не як спаситель,
А як той, що здатен ніч прийняти не як ворога?
Не ангели – вони надто сяйливі, надто вічні,
Їх крила торкаються часу, але не зупиняються в ньому.
Вони проходять повз нас, сліпі до тіл,
Де серце зіткане з тривоги і втрат.
А ми… а ми! –
Люди, що п’ють смерть ковтками із снів,
І все ж не вміють вмерти по-справжньому.
Ми живемо між поглядами речей,
Які, не знаючи нас, тримають наші імена.
Он дерево, що росте без очікування,
І камінь, що спочиває, не пам’ятаючи падіння.
А я – чи не я є тою, хто пам’ятає забуте?
Чи не є моє тіло домом для слів,
Що боялись народитися?
Любове, якщо ти справжня, не наближайся,
Бо я ще не зцілила себе від перших доторків.
У мені досі кричить той, що ніколи не говорив.
Той, хто хотів світла, але сплутав його з тінню.
Я ж не прошу порятунку – лише бути гідною
Навіть миті, яка мене не впізнає.
Я прошу: якщо вже й зникати –
То так, щоб залишитись у диханні троянди,
Яку хтось посадить після мене.