Я побачив її в той момент,
Коли небо розірвалось мовчанням.
Вона стояла на краю світу –
Не падаючи, не тікаючи,
А спостерігаючи, як світло
Народжується з руїн.
В її очах – спогади про те,
Чого вона ніколи не казала вголос.
Світ для неї – не сцена,
А поле бою,
А її німота гучніша
За будь-який крик.
Я – демон, що колись втратив ім’я,
Став шрамом в її свідомості,
Теплом у її пальцях,
Чорнотою, що не лякає,
А затишно огортає.
Вона – не обрана, не свята,
Але справжня.
З її тріщинами,
Що світяться в темряві.
З її голосом,
Що звучить, як поезія під водою –
Він будує світ, не руйнуючи.
Вона шукає не порятунку,
А резонансу: душу,
Що відповість на її мовчання.
Я відповів.
І тепер я не спостерігач.
Я – її подих уночі.
Я – перо в її руці.
Я – ім’я,
Що вона виговорила зітханням.
Примітка: один з перших віршів, що збереглися.