Де мій дім? Чи в хаті, що схилилась край лугу,
Де м’ята шепоче нічному вітру наругу?
Чи в слові, забутім ще в дитячій пісні,
Що сниться мені у вечірній луні запізній?
Може в руках, що торкали, не знаючи болю,
У казці, розказаній півголосом, без поспіху й волі?
Чи дім – це не місце, а мить, що не зникла,
Яку серце носить, мов жар під попелом вікна?
Я шукала в містах, у слідах на піску,
У чужих голосах, у вітрах, у росі,
Але дім не озвався, не крикнув, не став,
Лиш туманом торкнувся, мов тиха октава.
Та одного разу я стала й не йшла
І тиша сама до мене прийшла.
Не питала ні імен, ні доріг, ні жалю.
Просто стала мовчки в мені…
І я стала нею, і нею живу.