Нескінченний сад у темряві світу,
Де корені світла плелися в пітьмі,
І кожна квітка мала вуста,
Що шепотіли імена сплячих душ.
Дитя ходило серед них босоноге,
Очі його були двома сонцями,
Що палали крізь нічні кристали.
Його руки торкались трави,
І трава ставала вогнем.
Там звучав сміх велетнів,
Які жили у серці троянди,
І пісні вітру, що ніс в собі
Крила ангелів та усмішки демонів.
І голос грянув:
“Хто ти, що дивишся на таємницю?
Ти сам – і сад, і дитя, і вогонь.
У тобі росте все,
Що світ приховує від власних очей”.