О Море, вир нестримного всесилля,
Твій рев – це гімн, що смерть і світ долає,
В моєму серці – мить, а ти віки несеш
І не зітхаєш, хоч усе колись згасає.
Я – пил земний, між берегом і бурею,
Стою, мов тінь, в очах твоїх бездонних.
Ти – вічне, дике, горде у подобі,
Що не скорилось жодному ярму.
Колись, як Прометей, вогонь я несла,
Та згас він – лиш в тобі палає воля.
Ти – наче смуток, блиск очей без сліз,
Що вабить нас на шлях святої долі.
Твої вітри – то крик моїх надій,
Зламаних, та вперто ще живих.
Вони несуть мій голос між човнами
Тобі – у безодню, в глиб твоїх стихій.
Я не боюсь – я прагну твого гніву,
Бо він – як я: не терпить кайданів.
І, може, світ мене забуде сивий –
Ти збережеш мій знак у тілі хвиль.