Душа у Складках Вітру

Я питаю у Вітру:
Чи можна загубити Душу?
Він сміється – тихо, як хтось,
Хто давно знає відповідь.

«Я ношу її, – каже, –
У складках своїх крил,
Між дощем і пилом доріг,
Між шелестом трав і забутих імен.

Ти кинула її мені ще тоді,
Коли світ був молодим,
І сонце торкалося твоїх повік,
Мов уперше».

Я простягаю руки –
Та відчуваю лише дотик прохолоди.
Але всередині щось впізнає цей подих,
Як пісню, що колись була моїм голосом.

І я шепочу:
«Якщо ти носиш мою душу,
То носи її ніжно.
Бо вона ще пам’ятає,
Як бути Людиною».