Є одна планета, схована в пелюстках мовчання –
На ній дерева ростуть із дотику,
А вітер приносить не пил, а спогади, що пахнуть тобою.
Я збудувала там сад, де кожна квітка –
Одна моя сльоза, що впала на ґрунт надії.
Вони квітуть у ніч, бо тільки вона знає,
Як не лякати ніжність.
Тут висить місяць з обіймів,
Що обертається навколо нашої пристрасті.
Його світло не яскраве, але глибоке –
Воно пронизує крізь душу –
І залишає тінь тепла на шкірі.
В одній з галактик – моря з думок,
Що я не встигла тобі сказати, і кораблі,
Що пливуть з одного берега розуміння до іншого,
Везучи світло твоєї присутності крізь темні води страху.
У цьому космосі є зірка, яку я назвала твоїм ім’ям,
І її сяйво розпалює цілі епохи в моєму серці.
І якщо колись ти відчуєш, що світ мовчить або відвернувся –
Згадай про цей Всесвіт, бо в ньому Ти – центр,
А я мандрівниця, яка знову і знову обирає дім там, де Ти.