Пекло – не тоді, коли вибухає земля під ногами,
А тоді коли мати тримає частину дитини
І не розуміє – чи це рука, чи ніжність, що залишилась.
Пекло – не гул снарядів,
А мовчання в підвалі, де двадцятеро людей
Бояться навіть дихати голосно,
Бо можуть почутись живими, а значить – бути мішенню.
Пекло – не смерть.
А життя після, коли ти чуєш вибух –
Навіть якщо вже давно настала тиша.
Коли тіні – небезпечніші за людей.
Пекло – це обличчя солдата,
Який повернувся – але вже не з собою.
Його серце залишилось в окопі,
Обгорнуте криком побратима.
Пекло – це коли слова: “Я кохаю тебе”
Здаються зайвими, бо ти ще не знаєш,
Чи буде кому це казати завтра.
Чи ти сама ще будеш…
І найгірше пекло – це звичка.
– Звичка жити в цьому.
– Звичка прокидатись після сирен.
– Звичка не сподіватись.