Мені приснилось: замок на хмарах стояв,
Не з каменю – з променів, сріблом облитий.
Крізь стіни – мов павутину – струмував
Світло-вітер, нестримний, розмитий.
Вежі – подвійні: одна до неба,
Інша – в коріння землі спрямована вглиб.
А вікна, неначе хтось розсипав зірки,
Кожне казало: “Зазирни лише ти”.
Балкони – абстрактні, без форм і країв.
Я боялась ступити, щоб не впасти в повітря,
Бо здавалось, що в тиші, без зайвого слова,
Зникну в небі, розтану без сліду.
Всередині – жодної зали й стіни,
Лише хмари пухнасті, білосніжні,
Ніби хтось всі простирадла світу виправ уночі
І залишив сушитись у тілі вітрил.
Там не було ні час, ні імен,
Лише спокій, що линув у грудях, як музика.
Я була – не я і водночас – усе.
Замок лише шепотів: “Ти – частина мого подиху”.