Упала з неба злива – наче сміх,
Розвеселивши дах і підвіконня.
Я босоніж біжу – солодкий гріх
Пірнати з головою у безсоння.
Сміється світ – і я сміюся з ним,
І небо – не страшніше за калюжі.
Шурхоче трав забутий вже жасмин,
А дощ лягає на траву байдуже.
Скошена трава – духмяна мить,
Як ковдра лоскотлива на колінах.
А вітер – той, що завжди шелестить –
Зігрів мене… у зливі. Без причини.
Я пам’ятаю: як же добре так –
Без сумнівів, питань і застережень,
Ховатися під листям, неначе знак,
Що світ великий ще і безкінечний.
Та в серці щось стискається тепер,
Немов у сміх уплутано прощання.
І злива вже не кличе за поріг –
Лише звучить у вікнах, як зітхання.
І я стою – доросла. І німа.
Дитинство – не повернеться, хоч знову
Усі ті звуки в пам’яті – дарма,
Бо зливи вже ведуть чужу розмову.
Лиш запах трав і вітер на щоку
Нагадують: що час – це також подорожній.
І кожен сміх, що загубивсь в кутку –
Це тінь душі, що каже: «ще не пізно».