Навіщо говорити, якщо мова
Не має сили?
Навіщо ворушитись, коли рух –
Це лише агонія в іншій формі?
Світ минає повз.
Машини, голоси, очі.
Люди сміються, дихають,
Цілують, кричать, біжать –
А я стою. Я застигла.
Душа замкнена в тілі.
А тіло – в прозорій клітці без дверей.
Усе видно, усе чутно…
Але нічого не торкає.
Це не байдужість.
Це щось глибше.
Це стан, у якому навіть біль втратив смак.
Як у вині, що стояло надто довго –
Всі ноти зникли. Залишився осад.
У мені немає крику. Немає й тиші.
Є лише фіксація.
Очі бачать, але не сприймають.
Рот ще існує,
Але в ньому давно живе пил.
Навіть спогади більше не мають форми.
Лише кольори, що розпливаються,
Мов волога акварель
У руці померлого художника.
Моя душа – це скульптура,
Витесана не з мармуру, а відчаю.
Її поза – застиглий жест,
Який ніхто ніколи не зрозуміє.
Можливо, я ще жива.
Але тільки тому,
Що смерть – це занадто
Динамічне явише,
Для такого стану, як мій.