І побачила: небо розкололось,
І з нього впала ріка світла,
Що текла не вниз, а вгору,
Підносячи душі в оголену Вічність.
Земля кричала під ногами гігантів,
Що кували час своїми серцями.
Їхні руки – гори з сивини,
Їхні голоси – грім на початку усього.
Я бачила Лева, що зійшов з чорного сонця.
В його пащі світи горіли,
Але в очах була невинність ягняти.
“О, людино, твої крила спалені власним сумнівом.
Та ось: у кожній твоїй сльозі
Народжується зоря,
І жоден демон не може загасити
Світло, яке ти носиш у кістках”.
Тоді я впала, і земля стала мені грудьми –
І годувалась темрявою.
Доки темрява не обернулась світлом.