Він іде, не озираючись,
А за ним – диявольський кортеж,
У гнітючому блиску спогадів,
Що дзвенять, мов кайдани на зап’ястях пам’яті.
Жаль тримає ліхтар
Із жовтим вогнем сумнів,
Освітлюючи шлях спазмами,
Що вигинають хребет часу.
За ним крокує Страх –
Тонкий, мов бритва,
Він шепоче у вухо,
Що знову не встигнеш втекти.
Тривоги ведуть танець
На нервових закінченнях днів.
Кожна з них – як муха в склянці крові.
Кошмари несуть хоругви –
На них обличчя, яких не було,
Руки, що тягнуться із порожнечі,
І лють, що не вибухає – а гниє.
Іде останнім Невроз –
Коронований на троні із дзеркал,
Що показують тебе.
І кожне з яких завжди з тріщиною.
Цей кортеж – моя знать.
Мій двір у пітьмі.
Мої голоси, що мовчать
У найголоснішому крику.
І навіть вони, мої демони з оксамитовою ходою,
Відступають на крок,
Коли твоє слово
Стає єдиним суддею
Над моїм божевіллям.