Десь, де Всесвіт згинається, як шия лебедя,
А зірки забувають світити,
Там пливе собі Кит.
Старий, мов перше питання світу,
Велетень, що ніколи не спить.
На його спині – місто – пелюстка часу.
Там будинки ростуть, мов кристали з думок,
А дороги – сплетіння мелодій і снів.
Світло там – м’яке, як шепіт матері,
Воно не світить, а обіймає.
Дерева – з піску, що пам’ятає хвилі.
А їхні корені – з голосів забутих пісень.
Мешканці цього міста не мають тіл.
Вони – емоції, що навчились ходити.
Ти може зустріти Радість, яка гойдається на ліхтарі,
Або Смуток, що увечері малює на небі нове сузір’я.
Раз на сто тисяч зітхань, місто нахиляється.
І хтось падає у світ снів, а хтось навпаки прокидається з нього.
Та і з’являється поети.