Вона не кличе – вона чекає,
Всміхаючись в темноті.
Її подих – не страх, а шепіт
На втомленій шкірі.
Я йду не тому, що зневіра,
А бо знаю: лише вона
Знає ціну кожній сльозі,
І міряє кожен мій подих,
Як золото в чужих руках.
Світ – це в’язниця, вишита світлом,
В ній кожен світанок – покарання,
Кожна ніжність – коротка мить,
Що серце ранить.
А вона…
Вона пропонує забуття
Як поцілунок у губи,
Холодний, але чесний.
“Прийди”, – шепочу я їй,
Не як зневірена, а як закохана.
Смерть – сукня з найтоншого спокою,
Що лягає на плечі,
Як вибачення за існування.
Я не тікаю – я обираю.
Лише вона дозволяє
Бути не кимось, а – ніким.
Бути нічим.
Бути, нарешті,
Вільною від себе.