В акварельному небі, де слова – зірки,
А дощ – це туга, що тече крізь віки,
Вона з’являється тихо, без слів,
Із погляду – спогад, із дотиків – спів.
Кроки її – мов шепіт невисловених душ.
Йде крізь ніч, мов срібний туман.
У долонях – уламки чужих почуттів,
Що оживають у формі простих, істинних слів.
Ніхто не знає, звідки вона з’явилась,
Може, створена з ранкового світла й тіні листа.
А може, душа її – крик не написаного вірша,
Що шукає, кому його шепнути в нічній прохолоді.