Люблю торкатись речей,
Які більше не говорять.
Сходи, стерті тисячами ніг,
Мов спогади, що ніхто не пам’ятає,
Але всі проходять повз – обережно.
Мене ніжить тріщина в колоні,
Де вітер затримався,
Щоб послухати,
Як дихає камінь.
У цьому спокої – ласкавість.
У цьому тлінні – тепло.
Немає нічого більш живого,
Ніж те, що зламалось гідно.
І я вклоняюсь стінам,
Що пам’ятають любов,
Якої вже немає.
Я цілувала їх,
Як цілують старі листи,
Що пахнуть чужим життям.