Світло – як попіл із лона зорі,
І я, що не маю імені, падаю в імлу слова,
Де звук – лише крила, зламані від спроб
Вимовити Тебе.
На воді, що не знає дна,
Дзеркало колише відбиток неіснуючого неба.
Чи це сніг, чи Пам’ять,
Що осліпла від білизни?
Я торкаюсь вітру, і він розсипається
На склади мовчання.
У кожному – твоя тінь.
У кожній – моя втрата.
І все ж – серед нічної розрухи
Знаків – пливе Лебідь без тіла,
Його пісня – не звук, а жест
Між двома диханнями.