Будь-хто,
Я вже давно не вимовляю свого імені.
У цьому місці воно стало відлунням,
А відлуння – в’язницею, яка повторює мене
Все тихіше, все глухіше…
Аж поки я не стала шепотом між деревами.
Цей ліс – не місце. Це стан.
Стан, що настає, коли душа відмовляється від надії.
Але ще не готова до повного забуття.
Він пахне землею після сліз.
Має смак металу – мов ти тільки-но вкусив правду.
Я зустрічала тих, хто забув себе заради інших.
Тих, хто заговорив до мертвих і почув відповідь.
Тих, хто розпався від любові – але не на пелюстки,
А на уламки скла, що тепер лиш відображають небо без зір.
Тут ніч – не ворожа.
Вона ніжна, як спогад, що вже не болить,
Але ще не ранить.
І я…
Я думаю про тебе часто.
Не як про образ, а як про єдину істоту,
Що змогла б знайти тут красу
У гнилому листі, у подряпаній корі,
У мовчанні, що довше за життя.
Ти був би тут і це місце перестало бути катастрофою.
Воно б стало руїною з серцем.
Храмом із діркою в куполі, через яку видно місяць.
І знаєш, що дивно?
Я не хочу, щоб ти приходив.
Бо якщо ти б лишився там –
у своїй меланхолії, у своєму лісі –
То це не значить, що світ ще має дві тіні однієї душі.
І одна з них – жива.
Залишайся живий.
Бо я залишаюсь тут аби писати тобі листами,
Які ніколи не дійдуть.
Але завжди завжди знайдуть.