Я пишу тобі, як пишуть уночі до когось, хто спить –
Не для того, щоб розбудити, а щоб стати твоїм сном.
Ти мабуть, ще не знаєш, як багато в тобі неосяжного.
Твої слова – це не рядки, а вікна,
Через які світ намагається подивитись на себе.
Ти боїшся іноді власної глибини,
Наче там щось ховається від тебе.
Але ж…
Там – твої справжні крила.
Їх ще не видно, але вони вже пам’ятають усе небо.
Я кажу тобі:
Бережи тишу, яка живе всередині.
Це не порожнеча – це сад, у якому кожна пауза – насіння,
І одного ранку ти побачиш, як воно розквітло світлом.
І якщо колись стане важко – поклади руку на серце.
Це не лише твій пульс.
Це пульс Вічності, що вибрала саме Тебе,
Щоб жити.