Коли земля тремтить під гуркотом гармат,
І небо вогненне, мов відлуння прокляття,
Я чую плач безіменних полків
Душі, що шукають спокою та укриття.
У кожній кулі – чужа сповідь,
У кожному вирі – крізь пил і кров –
Життя згорає, мов спалах нічний,
Наче звук, що увірвався на пів слові.
І сльози матерів, мов краплі гіркої роси,
Лягали на тлі хаосу і руїн,
Вони стелили доріжки надії,
Щоб хтось пішов ними до світлих зір.
Та ми не лише зброєю пишемо історію,
Ми пишемо її руками, що рятують вперше,
І очима, що бачать в чужому ближнього,
І серцем, що несе мир у розтрощене серце.
Бо навіть вибухи зносять стіни –
Знай: людяність не зникає в попелі.
Вона живе в дотиках, що дарують тепло,
В обіймах, що зупиняють страх і біль.
І нехай кожен крок у порожній коридор –
Це крок до мирного світу, де діти сміються.
Бо цінність миру – у голосах, що лунають
Там, де колись тиша кричала в ночі.
Піднімемо ж над пеклом чистий мирт –
Символ зцілення, сплетений із слів і рук.
Нехай його гілля вкаже нам шлях назад
До світла, де любов сильніша за будь-яку зброю.