Ніхто не чує,
Я говорю мовою моху,
Мовою коріння,
Що стогне під землею,
Не від болю – а від пам’яті.
Я живу в лісі,
Де кожне дерево –
Це думка, що стала тілом.
Їхні гілки тягнуться до мене –
Не за порятунком,
А щоб нагадати: “Ти сама нас посадила.”
Кожна тінь – колишній погляд,
Що довго лишався в мені.
Кожен звук – рядок,
Що я не встигала забути.
Я не сама.
Але й не з кимось.
Інша форма присутності:
Бути єдиним свідком світу,
Що існує тільки в тому,
Хто його створив.
І саме це –
Найстрашніша самотність.
Не бути покинутим.
А бути живим серед привидів.
Зупинившись біля одного дерева,
Воно зіхтнуло моїм дитячим голосом.
І я заплакала.
Не від туги,
А від того, що згадала:
Я теж колись була людиною.
Тепер я – частина цього лісу.
І коли інший заблукає в собі
Стане дивитися вглиб –
Я доторкнусь до нього листям,
Що шепоче:
“Я була тут.
І залишила дорогу назад.
Але вона веде не в зовнішній світ,
А в глибину, ще гіршу,
Бо в ній – правда.”*
Примітка: до цього вірша додається лист(Див. Лист з Лісу).